Тема подолання в Україні бідності не сходить зі шпальт газет вже не один рік. Затяті критики влади стверджують, що попри всі заходи й кампанії бідні у нас стають ще біднішими, а багаті - багатіють. Наскільки це відповідає дійсності? Про що свідчить статистика, та й чи можна їй довіряти? Не випадково ж в народі говорять, що цифри на хліб не намажеш.
Про ці та інші проблеми кореспондент УКРІНФОРМу розмовляє з першим заступником міністра праці та соціальної політики України Павлом Розенком. Тим більше, що приводом для нашої зустрічі стало ухвалення Кабінетом Міністрів розпорядження від 9 липня 2008 р. N 936-р "Про затвердження плану заходів щодо реалізації в 2008 році Стратегії подолання бідності".
- Павло Валерійовичу, аналогічні, чи трохи змінені заходи розробляються виконавчою владою вже не один рік. Якою є їхня дієвість? Адже бідність як таку ми не подолали.
- Давайте будемо реалістами. Боротьба з бідністю є важливим завданням не лише для нашої країни, яка пережила чимало кризових явищ, але й для держав із стабільною економікою та доволі високим рівнем життя. Просто різними можуть бути хіба що масштаби бідності, а отже - і регулятори, які обирає держава для пом'якшення наслідків цього негативного явища.
Базовим документом, що регламентує поняття бідності, є Декларація тисячоліття ООН, яка відома у світі як Цілі Розвитку Тисячоліття. Основне завдання для України протягом 2000-2015 років полягає у спрямуванні зусиль на викорінення найбільш гострих проблем бідності, досягнення значного рівня доходів громадян і запобігання поширенню хронічної та успадкованої бідності та зниження економічної нерівності.
Відштовхуючись від цієї Декларації, у нашій державі в 2001 році була затверджена Стратегія подолання бідності. У ній сформульовані основні напрями подолання бідності до 2010 року. До речі, у цьому документі вперше офіційно було дано визначення категорії "бідність" та встановлено єдиний критерій віднесення різних верств населення до категорії бідних.
Під цю стратегію щорічно затверджується комплекс заходів. Нинішній план дій доволі конкретний. Він спрямований на підвищення рівня життя населення та зниження рівня бідності в країні. Зокрема, передбачається забезпечити подальше підвищення соціальних гарантій до прожиткового мінімуму, працевлаштувати через державну службу зайнятості на вільні та новостворені робочі місця не менше як 1,1 млн незайнятих та безробітних, забезпечити підвищення заробітної плати та пенсій, здійснити заходи щодо соціальної підтримки сімей з дітьми та дітей, позбавлених батьківського піклування.
- Як на мене, то ці щорічні плани мало чим відрізняються, а отже - не виконуються?
- Мушу заперечити. В основному плани виконуються, змінюються хіба що акценти. Зокрема, цього року, реалізуючи соціальні ініціативи Президента України, уряд вирішив більше уваги приділити подоланню такої проблеми, як бідність серед сімей з дітьми. Адже на фоні закликів покращувати демографічну ситуацію парадоксально, що в Україні сім`ї з народженням нової дитини стають все більш вразливими щодо бідності. Аби подолати цю тенденцію, уряд відчутно збільшив допомогу при народженні дитини, суттєво зросла й державна соціальна допомога малозабезпеченим багатодітним сім`ям.
І ось маємо перші наслідки. Якщо у 2006 році за межею бідності знаходилися 80% сімей з чотирма і більше дітьми, а з трьома - майже 70%, то в першому кварталі нинішнього року можемо констатувати зниження цих показників на 6-10 відсоткових пунктів. Тобто, державна політика щодо подоланні бідності серед багатодітних родин спрацьовує.
- Якою є зараз межа бідності?
- Це нестала величина, яка залежить від багатьох факторів, що визначають умови життя домогосподарств (їх доходи та витрати). Згідно методології, яка використовується не лише в Україні, але й у світі, нині межа бідності сягає майже 530 грн, тоді як чотири роки тому вона була вдвічі меншою.
Хочу наголосити, показники межі бідності не закладаються в стандарт обрахування соціальних виплат, це - тільки оцінювальна розрахункова величина, яка необхідна для того, щоб визначити кількість і категорії людей, за перебувають за межею бідності. А ось розмір прожиткового мінімуму має практичне застосування. Саме він лежить в основі всіх соціальних розрахунків державного бюджету і державних соціальних гарантій.
- І скільки ж українців перебувають нині за межею бідності?
- До недавнього часу попри те, що показник самої "межі" постійно зростав, кількість бідних людей стабільно трималася на рівні 28%. А ось зараз є невеличкий прогрес - падіння на неповний один відсоток. До речі, зменшилася й чисельність українців, що живуть за межею злиденності, - з майже 15% у 2006 році до нинішніх 13,8%.
Як правило, саме на таких людей розрахована вся державна політика щодо соціального захисту. Це - надання державою пільг, виплата соціальних допомог і підвищення рівня пенсійного забезпечення.
- Попередні уряди багато говорили про необхідність подолання бідності серед працюючого населення. Невже зараз ця проблема відійшла на задній план.
- Абсолютно ні. Однак на відміну від своїх попередників ми не стільки говоримо, скільки робимо. Тут ситуація також покращується, але не такими темпами, як ми того хотіли б. Це справді одне з найганебніших явищ, коли працююча людина опиняється за межею бідності. У нас чимало громадян отримують зарплату меншу за прожитковий мінімум. Тому зараз одним із пріоритетів державної політики є встановлення з 1 січня 2009 року розміру мінімальної заробітної плати не нижчому, аніж прожитковий мінімум для працездатної особи.
- І це справді реально?
- По-перше, уряд ухвалив бюджетну декларацію на наступний рік, де таке зобов`язання вже зафіксовано. Звичайно, для його виконання потрібні значні кошти. Адже на кінець року співвідношення двох "мінімумів" становитиме лише 90%, тобто, решта 10% потрібно буде з першого січня працюючому населенню компенсувати.
- За рахунок чого?
- Для працівників бюджетної сфери - за рахунок державного бюджету. Адже він є для держави основним регулятором, там чітко фіксується розмір мінімальної заробітної плати, яка, до речі, стосується не лише бюджетної сфери. Так от, для бюджету це коштуватиме десятки мільярдів гривень, але ми мусимо йти на такий крок. Бо основною проблемою на сьогодні є те, що робоча сила в Україні оцінена не належним чином. Власне, це і є відповіддю на причини масштабної міграції співвітчизників за кордон у пошуках кращого життя.
Якщо порівняти умови оплати праці в Україні і, скажімо, у Польщі, то при однаковому навантаженні чи аналогічній продуктивності праці люди отримують зарплати, які різняться в 5-10 разів. Тому, якщо Україна хоче зберегти свій трудовий потенціал, ми мусимо йти на ці непрості кроки.
Адже для нас дуже важливо зберегти нинішній рівень фахівців, бо починаючи із середини 80-х років ми щороку його не виправдано втрачали. Мова йде про працівників освіти, охорони здоров`я, культури, соціальної, кваліфікованих спеціалістів робітничих професій. Запровадження єдиної тарифної сітки для бюджетників у повному обсязі буде здійснено вже з 1 вересня 2008 року. Загалом же протягом цього року ми плануємо збільшити зарплати працівників бюджетної сфери як мінімум на 50%. А наступним кроком має стати підняття мінімальної заробітної плати і доведення її до рівня прожиткового мінімуму у 2009 році.
- Підтягуючи мінімальну зарплату до прожиткового мінімуму, мусимо зізнатися, що власне й сам цей мінімум потребує суттєвого коригування.
- Це також передбачено затвердженим урядом планом заходів. Йдеться про методику вдосконалення розрахунку прожиткового мінімуму, яка фактично не оновлювалася з 2000 року. Нині профільні міністерства мають прискорити опрацювання нових наборів продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг. Ясно, що передбачаються зміни у бік збільшення, проте, які вони будуть конкретно - поки що рано говорити.
Однак у проекті змін до Державного бюджету України на 2008 рік ми вже запропонували збільшення розмірів прожиткового мінімуму на 60-80 гривень.
- Тим часом профспілки вважають, що прожитковий мінімум занижений мало не вдвічі.
- Ми також би хотіли його різкого зростання. Однак це не можливо. Будь-яка соціальна політика залежить від темпів зростання економіки. То ж мусимо виходити з нинішніх реалій.
Сьогодні соціальна складова у діяльності уряду залишається одним із пріоритетів. Це не тимчасові заходи чи обіцянки заради красного слівця, які розраховані на піар. З 2005 року йде досить системна робота, яка передбачає у питаннях соціальної політики держави і поточні заходи, і питання стратегічного напрямку. Серед них - підвищення прожиткового мінімуму, проведення пенсійної реформи, реформи оплати праці і, звичайно ж, упорядкування пільг.
- Що також є доволі вразливим питанням для будь-якої влади. Завести розмову про ліквідацію тих чи інших пільг - по суті є самогубством для політика, який ризикує втратити свій майбутній електорат.
- А ніхто й не веде мову про ліквідацію пільг. Ми лише наполягаємо на їх упорядкуванні. За різними оцінками для того, аби діяли в повному обсязі усі встановлені чинним законодавством пільги, потрібно щонайменше 100-140 млрд грн. Це фактично ще один бюджет! Тому, незважаючи на те, який уряд приходить і яке прізвище Прем'єр-міністра, виконавча влада змушена через різні механізми призупиняти певні види пільг.
Однак так далі тривати не може. Треба приймати принципове рішення про адресність надання пільги, тобто, вирішувати - кому пільги справді необхідні, а кому необхідно просто платити нормальні зарплати і не давати подачки у вигляді пільг. Маю на увазі в першу чергу пільговиків за професійною ознакою. Але для цього слід змінити законодавство і мати політичну волю. Саме тому у планах щодо реалізації Стратегії подолання бідності на нинішній рік уряд передбачив створення Міжвідомчої комісії за участю фахівців, представників Верховної Ради та громадськості, яка повинна нарешті розпочати конкретні кроки у цьому напрямі. Що ж до пільг для малозабезпечених, то посягати на них держава не має права. І не буде.
