Перший заступник міністра праці та соціальної політики України Павло Розенко: Будь-яка реформа має робитися для поліпшення якості життя людей. Інтерв’ю «Сільським вістям»

 

 
На найболючіші питання щодо соціального захисту населення у розмові з кореспондентом «Сільських вістей» відповідає перший заступник міністра праці та соціальної політики України Павло Розенко.

 — Павле Валерійовичу, зараз у країні відбувається пенсійна реформа. Багатьох читачів нашої газети цікавить, що буде найближчим часом із пенсіями?

—Розпочате підвищення пенсій до кінця року відбудеться ще двічі. У липні воно буде пов’язане із збільшенням прожиткового мінімуму для непрацездатних осіб. У жовтні -  із ще одним підвищенням прожиткового мінімуму і реалізацією ініціативи Президента України щодо збільшення коефіцієнту одного року страхового стажу до 1,35 відсотка. Це підвищить пенсії людям, які мають більший стаж роботи, і частково усуне несправедливу зрівнялівку, за якої ті, хто має мінімальний, і ті, хто - максимальний стаж, донедавна отримували практично однакову пенсію. Уряд планує  до кінця цього року збільшити середній розмір пенсії в Україні до 900 гривень, тобто у порівнянні з 2004 роком - утричі. Насамперед це відчують люди, які отримують невелику пенсію. До речі, за останній рік кількість осіб із пенсією від 1000 гривень і вище збільшилася у два з половиною разу.

— Люди це оцінили. Хоча, на жаль, добробут переважної більшості пенсіонерів поліпшився не набагато. Що треба зробити, аби на пенсію можна було жити повноцінним життям, як це робиться у високорозвинених країнах, — діставати якісне лікування, відпочинок тощо?

— Високорозвинені країни давно використовують різні механізми пенсійного забезпечення. Існуюча в Україні солідарна пенсійна система, коли держава гарантує людині, яка має певний страховий стаж, лише пенсійний мінімум, вичерпала свій ресурс. Тому в її межах збільшити розмір пенсійних виплат у рази, щоб по-справжньому покращити життя громадян, неможливо. Згідно з опрацьованою урядом концепцією пенсійної реформи, найближчим часом планується поруч із солідарною системою поступово вводити накопичувальну. Вона полягає в тому, що кожен, хто братиме участь у ній, спрямовуватиме 2-7 відсотків зарплати на свій персоніфікований пенсійний рахунок. Тоді його пенсія залежатиме від того, скільки коштів накопичено на цьому рахунку за трудове життя. Паралельно з цими двома системами вже діє добровільне недержавне пенсійне страхування, яке, за прикладом інших країн, також є невід’ємною частиною нашого пенсійного забезпечення. Поки що в Україні у нього залучено менше 2 відсотків осіб працездатного віку.

— Чому так мало? Через брак коштів, які можна було б відкласти на пенсію?

— І через це також. Іншою причиною, на мою думку, є те, що сьогодні у нашій країні відсутня традиція самостійно думати про своє пенсійне майбутнє. Це має місце навіть серед молоді, яка активно заробляє гроші. Люди ще не усвідомили, що пенсійна виплата починає формуватися з початком її трудової діяльності. А якщо ти одержуєш гроші у конверті, то сам себе обкрадаєш. Тому молоді люди вже сьогодні мають обрати прийнятну для них пенсійну програму, щоб при виході на пенсію мати кошти з трьох джерел — солідарної, накопичувальної та недержавної пенсійної систем. Таким чином вони гарантуватимуть собі пристойний рівень соціального захисту.

— А чи не буде це пов’язано із збільшенням пенсійного віку?

— Дискусія про його збільшення триває понад десять років. Науковці кажуть, що це необхідно, бо через важку демографічну ситуацію у найближчі 10-15 років ринок праці потерпатиме від нестачі робочої сили. Проте урядом прийнято політичне рішення, що пенсійний вік збільшуватись не буде, оскільки середня тривалість життя в Україні дуже низька — близько 62 років.

— Що крім підвищення пенсій робиться для суттєвого поліпшення матеріального стану населення?

— Уряд працює над змінами і доповненнями до державного бюджету, аби збільшити прожитковий мінімум, що знову ж таки призведе до чергового підвищення пенсій і зарплат. Сьогоднішній прожитковий мінімум розрахований на інфляцію у 9,6 відсотка у рік, тоді як за 5 місяців цього року вона вже сягнула 14 відсотків. Ми вважаємо, що за таких умов прожитковий мінімум має збільшитися щонайменше на 50-80 гривень. Скажімо, для непрацездатних осіб -- щонайменше на 60 гривень. Це необхідно і для підтримки багатодітних сімей, які є одними з найбільш уразливих категорій населення. Важливий крок для цього вже зроблено — державна допомога при народженні дитини суттєво збільшилася і становить від 12240 до 50000 гривень. До 2007 року понад 60 відсотків сімей в Україні, які мали троє і більше дітей, знаходилися за межею бідності. Це було ненормально. Тож цього року збільшено й державну соціальну допомогу дітям із багатодітних малозабезпечених родин. Якщо в минулому році максимальний її рівень складав до 150 гривень на кожну дитину в залежності від віку, то сьогодні — 270-350 гривень.

— За рахунок яких джерел відбувається збільшення соціальних виплат та пенсій? Чи не спровокує воно новий виток інфляції?

— Ні, не спровокує. Сьогодні Пенсійний фонд додаткові доходи отримує за рахунок росту зарплат в економіці. В нинішньому році вони суттєво зростуть, у першу чергу у бюджетників, яких налічується понад три з половиною мільйона. Протягом 2008 року їхня зарплата збільшиться щонайменше на 45-50 відсотків. До кінця року, враховуючи негативні інфляційні процеси планується ще двічі піднімати й рівень мінімальної зарплати.

— А як щодо обіцяного Президентом підвищення на 20 відсотків зарплатні працівників сільської бюджетної сфери?

—Це єдина з дев’яти президентських соціальних ініціатив, яка на сьогодні ще не реалізована. Тому Міністерство праці та соціальної політики наполягає на тому, щоб вона була врахована під час внесення змін уже до бюджету 2008 року, які зараз обговорюються. Ми прогнозуємо збільшення посадових окладів сільських бюджетників на 250-450 гривень, це буде серйозною добавкою. Хоча рівень життя вимірюється не лише рівнем заробітних плат, пенсій, інших соціальних виплат а й доступом людей до сучасної інфраструктури — якісних медицини та освіти, установ культури, комп’ютеризації, забезпечення роботою тощо. Факт для роздумів: понад 60 відсотків смертей на селі є передчасними, які можна було попередити наданням вчасної кваліфікованої медичної допомоги. Тому питання соціального захисту сільського населення є комплексним.

— Останнім часом закрито багато сільських лікарень. У Міністерстві охорони здоров’я пояснюють: мовляв, перебування у лікарні повинно бути оптимізованим. Ті ж люди, які хворіють роками і не здатні себе обслуговувати, одинокі інваліди і престарілі, на думку очільників охорони здоров’я, повинні перебувати у закладах соціального піклування. Тож чи вистачає у нас таких закладів? І чи всі, хто потребує, може розраховувати на місце у них?

—В Україні 300 будинків-інтернатів. Частина з них — дитячі та психоневрологічні,  близько 100 — для громадян похилого віку. Проте, згідно законодавства, досить складною є процедура для влаштування в такі установи людей, які мають живих і працюючих дітей. Хоча є безліч випадків, коли в цих людей іншого варіанта, ніж інтернат, нема. Скажімо, сім’я  виїжджає на заробітки за кордон, залишаючи без жодної опіки недієздатних батьків.

— Але ж треба й ці проблеми вирішувати?

— Так, треба. Однак без системної зміни законодавства, реформування цих соціальних установ суттєво поліпшити їх роботу неможливо. Закон сьогодні вимагає, щоб інтернат перебував під державною опікою, і цим унеможливлює входження у цю сферу недержавних структур. Реформування ж її, на нашу думку, має передбачати створення конкурентного ринку послуг, щоб людина мала право вибору, де і як їй отримувати соціальні послуги — у державній, недержавній структурі або й дома. Наше міністерство підтримує проголошений Організацією Об’єднаних Націй принцип, що людина повинна жити вдома доти, доки це можливо. Міністерству праці та соціальної політики підпорядковані 744 центри соціального обслуговування пенсіонерів та одиноких непрацездатних громадян, їхні працівники опікуються понад 2 мільйонами осіб у них удома. Допомагають їм у придбанні й доставці ліків, продовольчих та господарських товарів, книг, періодики, дотриманні особистої гігієни, прибиранні приміщення, пранні білизни, оформленні різного роду документів, субсидій, путівок, організації консультацій лікаря тощо.

—Чи стимулює держава соціальних працівників, аби вони могли якнайкраще доглядати своїх підопічних?

— Шкода, але поки що соціальні працівники мають одні із найгірших умов оплати праці навіть у бюджетній сфері. Певна річ, міністерство не задоволене таким станом справ. Ми порушуємо питання про необхідність суттєвого збільшення заробітних плат працівників соціальної сфери.

—Тож, на Вашу думку, все-таки передчасно було закривати сільські лікарні і очікувати, що заклади, які знаходяться у компетенції вашого міністерства, переберуть на себе частину їхніх функцій?

—Чесно кажучи, я не хотів би оцінювати діяльність своїх колег із Міністерства охорони здоров’я. Однак будь-яка реформа має давати результат для конкретної людини, яка повинна отримувати повноцінні соціальні і медичні послуги, а не проводитися  задля якихось „оптимізацій та реструктуризацій”. Ось чому, говорячи про реформу соціальної сфери, ми не хочемо робити поспішні непродумані кроки, які можуть призвести до негативного результату.

— А як щодо забезпечення сільських інвалідів протезуванням, автотранспортом, колясками тощо?

—        Згідно законодавства держава має забезпечувати всіх інвалідів технічними та іншими засобами реабілітації. Право на безоплатне забезпечення ними мають інваліди та діти-інваліди, протезно-ортопедичними виробами — ще й ветерани військової служби, органів внутрішніх справ, державно-пожежної охорони і взагалі особи похилого віку. Такі вироби щороку  надаються майже мільйону інвалідів різних категорій. Сьогодні держава виділяє на протезно-ортопедичну галузь значні кошти. Та буває, що одна людина  обслуговується постійно, а інша не отримувала цих послуг жодного разу. Щоб досягти більшої справедливості, для контролю за виробництвом та виділенням технічних та інших засобів реабілітації у нашому міністерстві створюється централізований банк даних людей з інвалідністю. Після завершення цієї роботи ми знатимемо про потреби кожного інваліда. Та вже сьогодні всі скарги і проблеми з цього приводу ми  уважно відстежуємо і намагаємося на них оперативно реагувати. Тож якщо є такі претензії, я закликаю звертатися до обласних і районних управлінь праці та соціального захисту населення, до нашого міністерства - ми надаватимемо необхідну допомогу.

— А як вирішується проблема забезпечення інвалідів автотранспортом?

— Щороку на це з держбюджету виділяється по 100 мільйонів гривень, у цьому році — 115 мільйонів. Однак ситуація залишається стабільно важкою. На обліку перебуває майже сто тридцять тисяч інвалідів, які мають право отримати автотранспорт. Протягом 2007 року за рахунок різних джерел автомобілі отримали лише близько 9300 осіб. Аби задовольнити усіх, потрібно близько 5-6 мільярдів гривень. Проте проблема нестачі державних коштів стосується всіх громадян, які користуються пільгами.

— І чорнобильців?

— Так. Обсяг пільг, записаних у нашому законодавстві, складає, за різними оцінками, від 120 до 140 мільярдів гривень. А на всю соціальну сферу, включаючи пільги, на рік виділяється близько 25-30 мільярдів гривень. Тому щороку, не залежно від прізвища прем’єр-міністра, аби усунути цю диспропорцію,  кожен уряд змушений обмежувати певні види пільг і різноманітних компенсацій. Закони, які прийняла Верховна Рада, або призупиняються, або виплати обмежуються тими розмірами, які нам дає закон про державний бюджет. Настав час наводити порядок у питанні соціальних пільг — або виплачувати їх у повному обсязі, або готувати відповідні зміни до законодавства, які б систематизували і упорядкували їх.